Каталог статей

Сучасний урок. Типи та структура

Урок – це така організаційна форма навчальної роботи в школі,  за  якою вчитель у рамках точно встановленого часу з постійним складом учнів однакового віку за сталим розкладом вирішує певні навчально-виховні завдання. Крім уроку, навчання може бути організоване у формі творчої майстерності, проектного заняття, семінарських занять, вільної роботи учнів та ін.

До основних компонентів уроку як системи відносять: зміст навчального матеріалу, -методи та засоби навчання, форми організації навчальної діяльності учнів. Усі вони перебувають у тісному зв’язку та визначаються метою уроку. Суттєвий вплив на визначення структури уроку та його композиції, а також на перебіг і  результати здійснюють учасники навчално-виховного процесу – учні та вчителі Від особливостей кожного з них  значною мірою залежать і вибір прийомів пізнавальної діяльності, і продуктивність їх реалізації.

Для сучасного уроку характерними ознаками є:

- гуманітарний потенціал і гуманізація навчання;

- варіативність і гнучкість структури уроку;

спрямованість уроку  на особистість учня;ї

системний підхід до архітектури уроку та процесу навчання;

спрямованість уроку на головне – генералізація навчання;

повне засвоєння нового матеріалу на уроці;

оптимізація форм роботи на уроці;

економія часу в шкільному навчанні.

Сучасний урок – це урок демократичний. Він проводиться не для учнів, а разом з нами. Його характеризує не навчання словом, а навчання справою. У  підготовці до уроку виділяють три етапи:

Діагностичний, що передбачає вивчення особливостей та інтересів учнів, їх  рівня  підготовки до уроку, аналіз навчального матеріалу.

Прогнозування, який включає вибір  найбільш оптимальної стратегії навчання  учнів і оцінку різних варіантів проведення уроків у контексті  обраної стратегії.

Планування, що має на меті створення  плану та програми управління  навчальною діяльністю учнів.

 Складання плану уроку передбачає три стадії:

-             вивчення мети;

-             розробку дидактичної  моделі процесу;

-             визначення структури уроку.

У підготовці та проведенні уроку вчитель виконує функції сцинариста, рижесера, постановника та  водночас є виконавцем головної ролі у написаному ним творі. У процесі виконання цих ролей у діяльності вчителя вчені М.Кузміна, В. Сластьонін, А. Щербаков виділяють конструктивну, організаційну, комунікативну функцію.

   Конструктивна реалізується в двох напрямах конструюванні змісту, що передбачає відбір навчальної інформації до уроку, і конструюванні процесу її засвоєння, що включає добір методичних прийомів і засобів навчання, необхідних для успішного перебігу цієї діяльності.

   Організаційна функція полягає  в залученні  учнів до виконання запланованих видів навчальної діяльності, стимулюванні та цінуванні, під яким розуміють вираження вчителем своєї радості з приводу досягнень учнів.

   Призначення комунікативної функції вчителя полягає в установленні таких взаємовідносин між учнями на уроці, які б сприяли підвищенню ефективності навчальної праці.

   Гностична функція передбачає забезпечення наукового підходу до організації навчального процесу, який базується на врахуванні доробку сучасної науки та  практики з питань організації навчально-пізнавальної діяльності, особливостей психічного розвитку учнів даного класу, власного досвіду.

ЦІЛІ    НАВЧАННЯ

   Проблема цілеспрямованої діяльності людини не нова. Вона зводиться до твердження: без мети -  немає результату. Ціль виступає як чинник, що обумовлює спосіб і характер діяльності, вона визначає відповідні засоби її досягнення, воно є не тільки спроектованим кінцевим результатом, а й вихідним побудником діяльності. Чіткість мети  допомагає знайти  в роботі «головну ланку» та зосередити на ній зусилля учасників навчального процесу.

   Функціонування будь-якої системи, в тому числі  такої, як урок, завжди пов’язане з процесом ціле покладання та цілералізації.

   Ціле покладання – це процес формування мети, її розгортання в часі та в даному інформаційному просторі на основі врахування особливостей виконавців діяльності , у ході якої передбачається досягнення поставленої цілі.

   Цілереалізація – це процес, у ході якого ціль і внутрішньої мети людини переходить у наслідок – результат діяльності.

   Досягнення   соціально  значущих цілей  навчання  передбачає постановку та розв’язання виховних, розвивальних і навчальних цілей уроку, які пов’язані з розвитком особистісних якостей людини, їх духовного світу; розвитком здібностей і набуттям знань, умінь і навичок. У дидактиці зміст такого  ціле покладання  знайшов відображення у тиєдинній меті уроку, яка конкретизує можливості розвитку, навчання і виховання учнів на матеріалі певного предмета, під час вивчення певних розділів, тем.

   Суттєвими ознаками цілей є:

-             модель бажаного результату;

-             прагнення його досягти.

До типових способів  постановки цілей навчання  можна віднести:

-             визначення цілей навчання через зміст предмета;

-             визначення цілей навчання через діяльність учителя;

-             визначення цілей навчання через внутрішні процеси інтелектуального, емоційного, особистісного і інших видів розвитку учнів;

-             визначення цілей навчання через діяльність учнів.

Мета уроку – основа ефективної діяльності не тільки вчителя, а й учнів. Вона визначає  характер їх взаємодії, реалізується не тільки в їх діяльності, а й діяльності учнів, і досягається тільки в тому випадку, коли до цього прагнуть обидві сторони.  Тому мета уроку має ставитися перед класом в учнівському варіанті та доводиться  до рівня розуміння та прийняття школярами.

   Триєдина метав уроку може мати занадто загальний характер. Її обов’язково необхідно конкретизувати за цілями етапів і навчально-виховних моментів уроку.

   Мета є тим системоутворюючим стриженем, без якого урок ніколи не перетвориться в цілісну систему.

ЗМІСТ ОСВІТИ ТА  ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

   Питання змісту будь-якої предметної освіти тісно пов’язане зі змістом освіти взагалі, під яким розуміють педагогічно адаптований соціальний досвід, до складу якого, за І. Лернером, входить:

-             знання про природу, суспільство, техніку, мислення, способи діяльності,  засвоєння яких забезпечує формування світогляду, методологічний підхід до  пізнавальної та практичної діяльності;

-             досвід здійснення відомих  способів діяльності, який утілюється разом зі знаннями в уміннях і навичках особистості;

-             досвід творчої діяльності;

-             досвід емоційно-ціннісного ставлення до світу, один до одного.

Зміст освіти конкретизуюється в навчальних планах, програмах із кожного предмета, підручниках.

   Зміст навчального  матеріалу – це той фактичний матеріал і теоретичні положення , що підлягають засвоєнню учнями. Він є своєрідною матеріальною  основою уроку, на базі якої здійснюється вся навчальна діяльність учнів.

   З елементів змісту навчального матеріалу формуються погляди учнів на  навколишню дійсність, діалектико-матеріалістичне розуміння світу. У змісті  навчального матеріалу закладені величезні виховні та розвивальні  можливості. Через зміст , трансформований у раціональну систему методів навчання та форм організації пізнавальної діяльності учнів, здійснюються їх розумовий розвиток і оволодіння досвідом творчої діяльності.

   Тому зміст освіти повинен забезпечувати набуття учнями певного обсягу знань, формування вмінь і навичок. Знання – це продукт пізнання людиною предметів і явищ, законів природи та суспільства, структури діяльності у вигляді навичок для вибору  та здійснення прийомів і операцій, що складають зміст діяльності. Навички – це дії, що характеризуються високою мірою засвоєння.

ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ

Для того щоб урок досяг цілі, був справді розвивальним і врахував  особистісні якості школяра, він повинен конструюватися та проводитися на основі принципів, наслідування  яких дасть змогу виховати всебічно розвинену та соціально зрілу людину.

Відомі нині принципи навчання можна об’днати у дві групи:

-             загального характеру (дидактичні, психологічні);

-             специфічні, характерні для певного виду технологій навчання (модульної, креативної та ін.).

ПРИНЦИПИ, сформульовані психологом Л. Фріндманом у книзі «Педагогічний досвід очима психолога», не можна назвати психологічними.

ПРИНЦИП ПЕРШИЙ – самодіяльність учнів у ході урок . Згідно  з цим принципом урок повинен організовуватись у формі самодіяльності учнів, тобто їх діяльності із розрахунку на будь-яку вигоду чи винагороду.

ПРИНЦИП ДРУГИЙ – самоорганізація в ході уроку. Відповідно до цього принципу урок має будуватися на основі навчання вчителем учнів здійснювати власну діяльність із вивчення й оволодіння змістом навчального матеріалу. «Учити інших чому-небудь означає показати їм, що вони повинні робити, щоби навчитися того, чому їх учать».

ПРИНЦИП ТРЕТІЙ – розвиток особистості. Під час організації та проведення уроку необхідно враховувати вікові й індивідуальні особливості учнів, рівень підготовки їх до подолання  посильних труднощів, оволодіння новими знаннями, новими способами дій,  уміннями та навичками; проводити навальний процес у зоні найближчого розвитку учнів, спираючись при цьому  на досягнутий рівень їх інтелектуального розвитку;  здійснювати  навчальний процес таким чином, щоби  він сприяв реалізації індивідуальності  кожного учня; спрямувати уроки на формування в учня суспільної (колективної) орієнтації, адекватної  самооцінки.

   ПРИНЦИП ЧЕТВЕРТИЙ – формування колективізму. Суть його полягає в тому, щоб надати спілкуванню між учнями змістовного характеру, побудувати їх міжособистісні стосунки на  змістовній основі. Для цього вчитель повинен  організувати навчальний процес на уроці таки чином, щоби він був процесом  безпосередньо колективної діяльності учнів.

ПРИНЦИП РОЛЬОВОЇ УЧАСТІ. Для того щоб уся навчальна діяльність учнів  набула колективного характеру, потрібно, щоб учні були наділені певними ролями на короткий або тривалий термін і щоб виконання ролей приносило  їм  певне  емоційне задоволення, а роль була посильною для учня та в той же  час вимагала від нього певних зусиль і давала простір для творчості й ініціативи.

   ПРИНЦИП ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ. Жоден із попередніх принципів не може бути реалізований, якщо в учнів не сформоване почуття відповідальності за свою навчальну діяльність і за справи всього колективу. А для цього сам урок має будуватися на відповідальному  ставленні учнів до досягнення  цілей.

   ПРИНЦИП ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. Він означає, що урок має бути організований та проведений таким чином, щоби забезпечувати мотивацію навчання й емоційне ставлення до нього в кожного учня.

   У педагогіці виділяють такі дидактичні принципи навчання:

   Принцип наочності – один із перших принципів дидактики. Я. Коменський дав цьому принципу чітке визначення у відомому «золотому правилі» : «Нічого немає в інтелекті, чого не  було б у відчуттях».  К Ушинський наочність розумів як  сприйняття інформації всіма  органами чуття: «Дитина мислить  формами, фарбами, звуками, відчуттями взагалі, а звідси необхідність  для дитини наочного навчання».

   ПРИНЦИП АКТИВНОСТІ ТА  САМОСТІЙНОСТІ. Цей принцип розроблявся в 60-ті роки ХХ ст.. авторамит Ш. Ганеліним, Ю. Осиповим, М.Даниловим.

   Активність передбачає потяг  до знань, включення провідних мотивів, які характеризують   пізнавальну діяльність, єдність мислення та діяльності. Рівень активності визначає ставлення учня до пізнавального  процесу та його готовність здійснювати її.

   Метою застосування в навчальному процесі принципу активності  та самостійності  є приведення учня в стан готовності, прагнення до самостійної  діяльності яка спрямована на засвоєння індивідом досвіду,  накопиченого людством, знань і засобів діяльності.  Активізація пізнавальної діяльності учнів потребує використання різних методів, форм і способів навчання, які стимулюють школярів до виявлення активності та самостійності.

   На уроках це можуть бути ситуації, в яких учень повине:

-             вести пошук інформації та працювати з нею;

-             здійснювати діяльність із набуття знань;

-             виконувати вправи на запам’ятовування інформації;

-             задавати питання вчителю й учням;

-             ділитися своїми знаннями з іншими учнями;

-             захищати свою думку, обґрунтовувати її;

-             допомагати товаришам у розв’язанні задач і виконанні  лабораторних робіт;

-             виконувати індивідуальну  самостійну роботу;

-             рецензувати відповідь товариша;

-              брати участь в обговоренні певних проблем;

-             Аналізувати результати експерименту;

-             Виконувати лабораторну роботу тощо.

Одним із засобів активізації учнів на уроках є моделювання ігрових ситуацій. До засобів активізації учнів у навчанні фізики відносять гумор.

ПРИНЦИП ДОСТУПНОСТІ  ТА ПРАВИЛЬНОСТІ. Зміст цього принципу зводиться  до того, що вивчений матеріал за  ступенем складності  повинен бути  досяжним, але  вимагати певних зусиль для його засвоєння. Психологи стверджують, що  легкість навчання призводить до зниження розумової активності  й інтересу  до навчання.

   Посильність висунутих перед учнями труднощів є основою внутрішніх  збуджуючих  мотивів пізнавальної діяльності, які є рушійною силою навчання.  Надлишкові труднощі  не приводять до успіху, а відсутність успіху викликає втрату впевненості в особі, убиває інтерес до навчання.

   Реалізація принципу посильності та доступності навчання пов’язана з розумінням понять  «складність», «трудність», і «доступність». Як відомо, складність, будучи об’єктивною характеристикою змісту навчального матеріалу, характеризується кількістю елементів знань, функціональних зв’язків і логічних відношень, що об’єктивно існують між ними. Трудність же – суб’єктивна характеристика матеріалу  з позицій того, хто вивчає. Трудність залежить від рівня підготовки учня  до засвоєння матеріалу. Доступність передбачає готовність учня сприймання  матеріалу  на достатньому рівні трудності, яке не супроводжується інтелектуальним  та емоційним перевантаженням. Реалізація цього принципу вимагає від учителя вміння визначити складність навчального матеріалу, аналізувати стан підготовки учня до його сприймання.

ПРИНЦИП МІЦНОСТІ ЗНАНЬ проголошує такий рівень їх засвоєння, коли вони стають здобутком учнів, тобто можуть використовуватися ними як у навчальних, так і практичних цілях.

   Принцип міцності тісно пов’язаний з іншими принципами. Знання будуть міцними, якщо у сприйманні братимуть  участь органи відчуття, якщо знання учень сприйматиме свідомо;  думки працюватимуть активно; якщо матеріал буде зрозумілий, викликатиме посильні труднощі, які стимулюватимуть роботу думки;  знання набуватимуться систематично, послідовно та складатимуться в певну  систему.

   Реалізація принципу міцності знань пов’язана із законами пам’яті й техніками запам’ятовування.

   із курсу психологыъ выдомо, що ыснуэ декылька класифыкацый видыв памєяты:

   - за об’єктом  запам’ятовування – образна, словесно-логічна, моторна, емоційна;

- за вольовою регуляцією – довільна та мимовільна;

- за тривалістю збереження – короткочасна, довготривала, оперативна.

   Існує й декілька законів пам’яті, дотримання яких підвищує результативність  процесу набуття знань, а саме:

-             закон установки;

-              закон повторення;

-             Закон першого враження;

-             Закон обсягу знань;

-             Закон усвідомленого сприймання;

-             Закон асоціацій;

- var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }