Каталог статей

Історія одного дзвона

На одній дуже високій дзвіниці, яка разом з храмом стояла на живописному березі річки Волги, жила-була дружна сім’я дзвонів. Тато - солідний сорокапудовий дзвін, а звали його Бум-бум. Мама-дзвін, хоча і трохи менше, але теж важила чимало, цілих двадцять п’ять пудів. Маму звали Бам-бам.

Старшого сина звали Бом-бом, він важив сім з половиною пудів. Старшу дочку звали Бем-бем, вона важила цілих три пуди. А її молодшого брата - Бім-бім, і він важив один пуд, тобто шістнадцять кілограмів. А були і зовсім малюки, по декілька кілограмів ваги: Дінь і Ділінь.

Треба відмітити, що для святкового дзвону і ці малюки не були зайвими. Та хіба може хтось в дружній сім’ї бути зайвим? Тато-дзвін, звичайно, трудився більше всіх. Починав він завжди першим, і довго його могутній бас розносився над волзькими просторами: «БУМ-БУМ». Потім йому починала вторити мама-дзвін: «БАМ-БАМ». Підхоплювали їх старші брати і сестри. І відразу ж починали веселий передзвін малюки, які просто заливалися нестримним дзвінким і веселим сміхом: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь! Бум-бум, бам-бам, бом-бом, бем-бем, бім-бім і безугавне дінь-ділінь, дінь-ділінь». Так було гарно і радісно, і вся сім’я була щаслива.

Бім-бім був наймрійливішою дитиною в сім’ї. 

Цілими днями з високої дзвіниці він спостерігав, як по  Волзі йшли пасажирські пароплави і буксири, які тягнули за собою величезні баржі, завантажені вугіллям, хлібом,  лісом. На носі пароплавів і буксирів висіли корабельні дзвони. Вони виблискували начищеною міддю.

- Що це за дзвони? - питав він у тата.

- Це корабельні ринди, синку. Майже наші родичі.

- Як би я хотів бути риндою, - зітхав сумно Бім-бім, - тоді б я плавав по різних країнах і багато б всього набачився.

- Бути церковним дзвоном дуже почесно, - говорила мама-дзвін. - Адже ми кличемо людей на молитву, значить, ми служимо Богові. А вище за це служіння нічого немає на землі.

- Мені вже наскучило це служіння, - бурчав Бім-бім, - кожного разу одне і те ж. А там, на кораблях, люди танцюють і веселяться. Там життя цікавіше, ніж тут, на дзвіниці.

- Як це - одне і те ж? - обурювався батько. - Дзвін у нас весь час різний, для кожного випадку особливий. На велике свято - малиновий передзвін. Великим постом - інший дзвін. На весілля - теж особливий дзвін. Зустрічаємо архієрея - і тут своя премудрість. А на похорони - там заупокійний перебір йде. Дзвін - це наша молитва Богові. Якщо її виконувати з душею і серцем, то вона ніколи наскучити не може.

Але Бім-бім слухав батька в піввуха  і продовжував мріяти про те, щоб стати корабельним риндою.

Недалеко від храму була пристань, і Бім-бім зумів познайомитися з одним корабельним дзвоном. Ринда хвалився, що спускається по Волзі до самої Астрахані, і навіть бував в Каспійському морі. А вгору по Волзі він доходив навіть до Твері.

- Що ти там бачив? - із заздрістю питав Бім-бім.

- Чого я тільки не бачив за своє життя, - хвальковито говорив Ринда, - всього і не перекажеш.

Насправді ж він був ще дуже молодий і служив на пароплаві перший рік, але уявляв себе справжнім «морським вовком».

Одного разу, пропливаючи повз храм, Ринда прокричав Бім-біму:

- Послухай, Бім, новини. У країні відбулася революція. Настала свобода. Храми закриваються і релігія відміняється.

Бім-бім дуже зрадів цій звістці і навіть закричав:

- Ура! Тепер я зможу стати риндою?

- Звичайно, ти тепер можеш стати ким завгодно. Тепер кожен чесний дзвін повинен стати риндою.

- Сину мій, - сказав дзвін-батько, - мені боляче чути від тебе такі слова. Яка свобода тобі потрібна? Хіба ти зараз не вільний?

- Яка ж це свобода, коли я не можу дзвонити в той час, коли я сам хочу і як хочу, - обурювався Бім-бім.

- Це, сину мій, не свобода, а свавілля. Якщо всі дзвони дзвонитимуть коли захочуть і як захочуть, такий дзвін буде нікому не потрібний. Це буде вже не молитва, а біснування божевільних.

- Не слухай батька, - кричав Ринда, - він відсталий і неосвічений дзвін і нічого не розуміє в свободі.

Незабаром на церкву повісили замок, і в дзвони дзвонити перестали.

- Ось тобі, синку, і свобода, - бурчав батько, - виси собі на волі нікому не потрібний.

Бім-біму така свобода теж не сподобалася, але він з прихованою надією чекав, що незабаром прийдуть за ним і віднесуть його на корабель.

Пройшло декілька років, і раптом дзвони почули скрип сходинок на дзвіниці.

Вони дуже зраділи, думаючи, що йдуть дзвонити.

- Нарешті пригадали про Бога, - зітхнула полегшено мама-дзвін. - Та і не могло бути по-іншому, без Бога жити не можна.

На дзвіницю піднялося відразу декілька чоловік. Дзвони побачили, що це не церковні люди. Вони не осінили себе хресним знаменням. Двоє з них навіть палили цигарки, чого ніколи б не дозволили собі віруючі. Люди почали міряти дзвони. Один сказав:

- Ці найбільші дзвони скидатимемо прямо з дзвіниці.

- Вони так розіб’ються, - сказала друга людина.

- Ну і хай собі б’ються, - сказав перший, - все одно їх відправляти на переплавлення.

І тут дзвони зрозуміли, яка жахлива доля їх чекає, і заплакали. Люди спорудили дерев’яний настил, спустили на нього дзвона-тата. Тато-дзвін мовчки упирався, але його все одно поступово просували до краю дзвіниці.

Коли дзвін-батько відчув, що йому більше не утриматися, він встиг крикнути:

- Прощайте, мої рідні, зараз ви востаннє почуєте мій дзвін.

Договорити він не встиг і полетів вниз з дзвіниці. «БУМ» - пролунало внизу від удару величезного дзвона об землю. І земля, і дзвіниця здригнулися від цього могутнього удару.

- Прощайте, діти, - сказала, заливаючись сльозами, дзвін-мати. - Ви знаєте, як я вас всіх любила. Можливо, ці недолюдки пощадять хоч би вас, діток моїх.

Самій же мені хочеться бути поряд з чоловіком. Тому смерті я не страшуся.

Через декілька миттєй внизу пролунало глухе «БАМ», і все замовкло. Діти беззвучно оплакували своїх батьків, готуючись розділити їх долю. На дзвіниці був матрос. Він підійшов до Бім-біма і злегка смикнув за мотузок.

Пролунало сумне і звучне - «БІМ».

- Звук цього дзвону дуже схожий на ринду, - сказав матрос, - мабуть, візьму я цей дзвін на корабель, наша стара ринда недавно тріснула.

Він зняв дзвін і поніс його вниз. Збулася мрія Бім-біма, але він аніскільки цьому не зрадів. Пригнічений загибеллю своїх близьких, він навіть не розумів, що з ним відбувається. Коли матрос спустився вниз, Бім-бім побачив на землі вмираючого батька.

Величезна тріщина пройшла через все його тіло, а важкий уламок, що відвалився від нього, лежав поряд.

- Куди тебе, синку, несуть? - якимось невпізнанним голосом запитав батько.

- Мене несуть на корабель, тату.

- Значить, так призначено Богом, синку. Згадуй нас з мамою і не забувай, що ти з церковної сім’ї. Служитимеш на кораблі, служи чесно, щоб не осоромити наш благородний рід церковних дзвонів.

- Пробач мене, тату, і ти, мамо, пробач. Я був не дуже-то слухняним сином, і тепер я про це гірко жалкую.

- Ми тебе прощаємо, синку, - сказала мати надтріснутим голосом. - Тільки благаю тебе, збережи віру в Бога. Де б ти не був, завжди пам’ятай свою рідну дзвіницю, тоді і збережеш свою віру.

З тих пір Бім-бім плавав на кораблі по Волзі. Він побачив багато красивих міст і сіл. Але незабаром все це стало звичним, і ніщо не хвилювало його серце, окрім одного: кожного разу, коли він пропливав мимо своєї рідної дзвіниці, все в нім стискалося від туги  і печалі. Йому здавалося, що корабель дуже швидко пропливає це місце. І він знов з трепетним хвилюванням чекав зустрічі зі своєю дзвіницею.

Задовго до наближення до храму він впізнавав  рідні береги, і його серце починало відчайдушно битися. Ще один вигин русла річки - і вже видніються хрести і маківки куполів. Часом Бім-біму починало здаватися, що ось прямо зараз на дзвіниці пролунає батьківське «бум-бум». І воно понесеться солодким, рідним звуком над Волгою, і батьківському голосу почне вторити материнське «бам-бам». Але дзвіниця мовчала, і це мовчання зводило в душу Бім-біма такий смуток, що запропонуй йому хто-небудь хоч ще один раз почути голоси його близьких, він готовий був за це щастя навіки  згинути в глибинах волзької води.

Одного разу, пропливаючи поблизу якогось села, Бім-бім помітив пожежу, і тут йому здалося, що він чує голос старшого брата: «Бом-бом». А одного разу, коли він пропливав повз школу, то йому почувся голос його молодшої сестрички: «Ділінь, ділінь, ділінь».

Незабаром почалася війна. І він разом зі своїм матросом воював на бойовому кораблі під Сталінградом. У самий розпал бою, коли навколо рвалися снаряди і свистіли кулі, Бім-бім почув, що його матрос молиться Богові. Це дуже порадувало  дзвона.

Корабель сильно гойдало, і Бім-бім гойдався разом з ним, але із захватом продовжував слухати молитву. 

І тут він помітив кулю, яка летіла прямо в його матроса. Бім-бім рішуче гойднувся в її сторону, тужливо дзвякнувши від удару. Матрос зрозумів, що дзвін захистив його від смерті і, перехрестившись, поцілував свого рятівника.

Пройшли роки. Війна закінчилася. Матрос вже був капітаном великого пасажирського теплохода, але не покинув свого дзвона. Бім-бім, пропливаючи тепер мимо своєї дзвіниці, із засмученням бачив, що храм потихеньку руйнується: прогнили куполи, покосилися хрести, провалилася крівля і обсипалася штукатурка. Незабаром капітан пішов на пенсію, а турботу про дзвін передав своєму синові - молодому капітанові. Але і молодий капітан незабаром постарів. І одного разу, підійшовши до дзвона, сказав:

- Ну все, старий, теплохід наш списують на металобрухт, а мене списують на берег. Але ти не бійся: я візьму тебе з собою.

Бім-біму було сумно тому, що він більше ніколи не побачить своєї дзвіниці.

У цьому останньому рейсі він з особливим хвилюванням чекав зустрічі зі своїм храмом, щоб попрощатися з ним назавжди. Але те, що він побачив, підпливаючи до свого храму, його схвилювало ще сильніше. Бім-бім побачив, що храм почали ремонтувати. «Раз храм відновлюють, значить, там служитимуть. Цікаво, а хто там дзвонитиме до служби?» Бім-бім змолився:

- О! Якщо тільки один раз мені дали б подзвонити до Божественної служби, то я готовий прийняти болісну смерть в плавильній печі. Тільки один раз, - і Бім-бім сумно заплакав.

Капітан теж відмітив, що храм відновлюють. Після прибуття в порт він узяв дзвін, поклав його в багажник свого автомобіля і поїхав до того храму.

Коли Бім-біма несли по свіжовиструганих сходинках на дзвіницю, він плакав, але вже від щастя. А коли його стали укріплювати на дзвіниці, то він помітив, що тут вже висять дзвони. Бім-бім придивився  і охнув. Поряд з ним - його брати і сестри! Вони радісно вітали Бім-біма.

- Ну що, бродяга-романтик, наблукався на волі?

- Братики, сестрички! Та як же ви тут, я вже і не сподівався вас побачити!

- Мене забрали до себе пожежники, - сказав старший брат Бом-бом, - і я всі ці роки сповіщав набатом про пожежі.

- Так це означає, що твій голос під час пожежі мені не здавався! - вигукнув Бім-бім.

- А мене ти, братику, не міг чути, - сказала старша сестра Бем-бем, - я проводила час в тиші музейних залів.

- Мене ти теж не міг чути, - сказав молодший братик Дінь, - мене заховала на горищі одна віруюча бабуся. Так я і валявся там в пилюці всі ці роки. Поки мене не розшукала її внучка і не занесла сюди, в храм.

- А ось мене  ти міг чути, - похвалилося малятко Ділінь, - я працювала в школі і сповіщала своїм дзвоном початок уроків і змін.

- Так, сестричко, - вигукнув Бім-бім, - я дійсно один раз, випадково, чув тебе і був дуже здивований.

- А зараз, братику, ти розповіси нам свою історію. Ми упевнені, що у тебе є що розказати.

- О так, мої дорогі братики і сестрички, моїх розповідей вистачить вам на довгі роки. Але я чую, як піднімається дзвонар, служба Богові перш за все, а наговоритися з вами ми ще встигнемо. У своїх поневіряннях я зрозумів твердо одне: немає нічого кращого і красивішого на всій землі, ніж служіння Богові.

На жаль, не було дзвона-батька і дзвона-матері. Але замість батька дзвін почав його старший син і над волзькими просторами понеслося: «БОМ-БОМ». І ось вже його сестра почала йому вторити і у неї майже по - материнськи виходило: «Бам-бам». Незабаром в спільний сімейний хор радісно і дзвінко увірвався голос Бім-біма. І на всьому цьому фоні голосів старших братів і сестер, залилися мелодійним передзвоном малюки, що подорослішали: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь».

Думаю, не треба говорити, як самовіддано і з захватом дзвонили після довгої  розлуки дзвони. Адже вони себе знов відчували дружною сім’єю.

http://www.foma.ru/