Каталог статей

Іконописне чудо Миколая «Мокрого» в Свято-Макаріївській церкві

Свято-Макаріївський храм у Києві прикрашає чудова ікона Святителя Миколая Мір Лікійських (твір народного художника України Івана Їжакевича), яка має пряме відношення до славетної київської іконописної школи.

Святий Миколай Чудотворець, архієпископ Мір Лікійських (IV ст.), котрий уславився ще за життя даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим, користувався на Руси, а згодом і в Україні, винятковою популярністю і пошаною.

В одній з оповідей ідеться про подружжя, яке відправилося на прощу у Вишгород до мощей Бориса і Гліба у день їх пам’яті. Повертались вони до Києва Дніпром у човні. У дорозі жінка задрімала й випустила з рук у воду немовля. Батьки дитини у відчаї звернулися до Св. Миколая, «велику віру до нього маючи», з проханням про допомогу. І справді, наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою на зачинених ззовні полатях Софії Київської під іконою Св. Миколая: «...дитя лежаще мокро перед образом Св. Миколая».

Відтоді ця Софійська ікона одержала назву Миколая «Мокрого» і стала однією з перших чудотворних ікон на Русі. Майже до нашого часу вона містилась на хорах Софійського собору в іконостасі Миколаївського вівтаря, займаючи місце храмового образу. В 1943 р. під час відходу німецьких окупантів з Києва ікона зникла, і сьогодні її місцезнаходження невідоме.

Незважаючи на видатне історико-культурне значення пам’ятки, що мала статус національної святині, в радянські часи досліджень, присвячених їй, практично не було. Та й у дореволюційній літературі зустрічаємо досить скупі відомості про неї, і, хоч ікону згадують численні видання, лише у двох з них вдалося побачити її знімки, що дало змогу встановити, який вона мала вигляд.

За іконографічним типом це — поясне фронтальне зображення Святителя з непокритою головою без митри й панагії. Правою рукою він благословляє предстоящого, у лівій руці — Євангеліє. В обох верхніх кутках ікони зображені

Спас і Богоматір, які вручають Святителю Євангеліє й омофор, що ілюструє церковний переказ про участь Св. Миколая в першому Вселенському соборі в 325 р. Ведучи полеміку з єретиком Арієм, Миколай дав йому ляпаса, за що був покараний: його позбавили єпископських ознак і ув’язнили. Та сталося чудо — в темниці до нього з’явилися Христос і Богоматір та повернули відзнаки єпископського достоїнства: Євангеліє й омофор.

Відомо, що на іконі Святитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони мала досить великі розміри — 110,06 х 84,46 см.

Думки фахівців щодо датування пам’ятки розійшлися. «Чудо з немовлям» сталося під час князювання в Києві Всеволода Ярославича (1078 –1093), коли шанування Св. Миколая Мір Лікійських вийшло за межі місцевого, перетворилося на загальнонаціональне. Саме тоді в столиці держави було встановлено суто київське руське свято на честь перенесення мощей Святого у 1087 р. з міста Міри в Малій Азії до італійського міста Барі.

Всенародне шанування Св. Миколая Мір Лікійських у домонгольській Русі яскраво відбилося в кількості чудотворних ікон Святителя. Серед особливо шанованих ікон цього періоду п’ять були образами Св. Миколая, і чотири з них походили з Києва. Більше того, до складу цих п’яти ікон входила ікона Миколая «Мокрого» і три списки з неї (Миколай Дворищенський, Миколай Жидичинський, Миколай Добрий). Не випадково професор Київської Духовної Академії М.Петров на початку нашого століття переконливо довів, що образ Миколая «Мокрого» є найбільш звичайним, поширеним, типовим образом Св. Миколая, який відтворився в незліченній кількості пізніших списків.

Отже, київська чудотворна ікона, правлячи за взірець іконописцям, концептуально визначила основні традиції в зображенні Св. Миколая в руському іконописі. Софійським чудотворним образом особливо опікувались київські митрополити, які дбали про його оздоблення. Так, Гедеон Четвертинський (кінець XVII ст.) заповів на прикрашення ікони «...португал в сто червоных, по шесть золотых в каждом». 1761 року на замовлення Арсенія Могилянського для образу були зроблені нові шати — вишукана срібна риза.

У 1840 році «усердием московского купечества» на ікону Миколая «Мокрого» був пожертвуваний новий срібний визолочений оклад.

Чудо від ікони Миколая «Мокрого» сталося 1090 р., того року, коли було здійснено друге перенесення мощей Сятого (у м. Барі з церкви Преображення до новозбудованого на його честь храму) і, діставши великої популярності в народі, відбилось у храмобудівництві, фольклорі, іконописі тощо.

У Києві на Подолі, навпроти того місця Дніпра, де потонула дитина і де вона була чудово врятована Св. Миколаєм, уже за великокнязівської доби було збудовано церкву на честь Святителя. Сьогодні на її місці стоїть кам’яний храм XVIII ст., що має назву Миколая Набережного.

У Москві в XV ст. існувала кам’яна церква Миколая «Мокрого», збудована, мабуть, за традицією на місці більш давньої, однойменної (сьогодні на тому місці — готель «Росія»). Назву цього храму пояснюють тим, що він стояв на болоті, але маємо всі підстави вважати, що московська церква одержала свою назву в зв’язку з київською святинею.

Опис київських чудес Св. Миколая складений не пізніше 1090 р. Св. Єфремом, єпископом Переяславським (1078–1096), пострижеником Києво-Печерської Лаври символізував у народній свідомості ідею заступництва, покровительства Св. Миколая.

Чудо Миколая Мір Лікійських у Києві оспівувалось у численних віршах, фольклорних творах. Данину цій традиції віддав і Іван Франко, склавши вірш «Чудо з утопленим хлопцем».

У східнослов’янському живописі «Чудо з немовлям» було одним з найулюбленіших сюжетів. Мабуть, здавна воно було зображено в Софійському соборі на хорах біля іконостасу з іконою Миколая «Мокрого», а в минулому столітті в монастирських вратах під Софійською дзвіницею містилось писане олією полотно з цим чудом та українськими віршами, присвяченими цій події.

Н. Верещагіна