Каталог статей

Хоробрість

Під кінець літа Ліза познайомилась з Еріком і Ритою. Вони жили неподалік, на великій красивій дачі, їх батько був композитором, його музику іноді передавали по радіо. На день народження Рити Лізу запросили до них у гості. Мама одягла Лізу у світло-рожеве платтячко зі шлярками і розгладила стрічки для її косичок. Потім вона відвела Лізу до Рити й пообіцяла зайти за нею години через три.

Ліза майже нікого не знала з дітей, серед яких опинилась, але її ніяковість тривала недовго. У саду було дуже багато цікавого: дитячі гойдалки, автомобільчик, у якому можна було кататись по доріжках, пінг-понг, різні іграшки. Ритині друзі виявились дуже милими. Лізі скоро стало теж весело, і вона почувала себе як дома. Став накрапати дощ, і всім довелось піти під дах.

На заскленій терасі в цей час накривали на стіл. Усі дорослі і діти зібрались в іншій кімнаті. Леонід Олександрович, Ритин тато, розповідав про свою поїздку за кордон, а потім сказав:

— Зараз я покажу вам щось таке, що сподобається і дорослим, і дітям.

Він витягнув із шафи і поставив на стіл картонну коробку. Гості обступили столик, Леонід Олександрович обережно зняв накривку, і всі побачили червоне іграшкове ліжечко, яке стояло на металевій підставці у вигляді скриньки. На ліжечку спало пухнасте іграшкове кошеня, над його головою висів маленький будильник. Леонід Олександрович щось повернув, до чогось доторкнувся, натиснув на підставці, і раптом стрілки будильника почали швидко рухатись. Коли вони дійшли до цифри сім, почувся голосний дзвінок. Кошеня прокинулося, відкрило оченята, сіло, потягнулося, позіхнуло й жалібно нявкнуло. Було видно, що йому дуже не хотілося вставати. Через хвилину воно знову лягло і заснуло. Будильник ще працював, і коли його стрілки знову показали сьому годину, усе почалось спочатку: знову пролунав дзвінок, знову кошеня відкрило очі, сіло, потягнулося, позіхнуло, занявкало і вляглося спати. Усі були від іграшки в захопленні.

— Я не дозволяю дітям чіпати її, — сказав Леонід Олександрович, — тому що зламати її дуже легко, а полагодити важко. Ця японська електрична іграшка влаштована непросто і коштує недешево. У цю хвилину до Леоніда Олександровича підійшла домашня робітниця і сказала, що хтось приїхав і запитує про нього. Вибачившись, він пішов. Дорослі стали розглядати електричну іграшку, передаючи її з рук у руки і милуючись нею.

Уже було приготовлено чай на терасі, зайшла господиня, мама Рити, і запросила гостей до столу. Усі пішли за нею, і кімната спорожніла. Пречудове кошеня у своєму ліжечку лишилось на столику. Ліза теж залишилась, вона хотіла роздивитись кошеня зблизька. Спочатку вона лише оглядала його, потім трошки погладила котика і, нарешті, спробувала так само натиснути й повернути кнопку керування, як це робив Ритин тато — дуже їй хотілося ще раз подивитись, як буде вставати кошеня. Спочатку в неї нічого не виходило: потім раптом будильник почав працювати і стрілки зарухались. "Ой! Зараз він задзвенить, і всі дізнаються, що я його чіпала, — усвідомила Ліза. — Швидше зупинити!" Вона поквапливо стала крутити регулятор то в один, то в інший бік. Щось задзвеніло і захрипіло всередині скриньки, і стрілки зупинились, але... Жах! Ліза побачила, що це сталось тому, що іграшка зламалась. Що робити? Ліза спробувала покрутити ще тропіки регулятор, потім із усіх сил стала трясти скриньку, але всьому був кінець! Механізм не діяв. Ліза стояла й не могла повірити, що з нею сталося таке нещастя. Адже лише хвилинку тому все було так добре!

Раптом вона почула, що хтось іде сюди. Ліза швидко нагнулась і зробила вигляд, що шукає щось на підлозі. Зайшов Дмитрик, товариш Еріка. Ліза продовжувала удавати, що шукає якийсь свій перстень.

Дмитрик підійшов до стола і також, як це зробила раніше Ліза, доторкнувся до кошеняти.

— Цікаво, — сказав він. — Як ця штука працює? Із цими словами перевернув іграшку, щоб оглянути її будову. У скриньці знову щось задзвеніло, як і тоді, коли його тримала Ліза. У ту ж мить з'явився Леонід Олександрович, який прямував на терасу.

— Зараз же постав! Ти що робиш? — вигукнув він, побачивши кошеня в руках у Дмитрика.

Дмитрик, весь червоний, пробував пояснити, що він нічого не робив, лише хотів подивитися.

— Я тільки перевернув його догори ногами, — повторював він. Ліза в цей час стояла віддалік біля вікна і з хвилюванням стежила за ними. Леонід Олександрович узяв у Дмитрика іграшку й натиснув на кнопку.

— Так і є! Не працює! — сказав він. — Ти не лише зламав, але ще й кажеш неправду, що нічого не чіпав. Від того, що ти її тільки перевернув, вона не могла зламатися.

Леонід Олександрович, очевидно, стримував гнів. Його обличчя стало червоним, як у Дмитрика, і він говорив, підвищивши голос.

Забіг Ерік і, побачивши у чім справа, заревів. Дмитрик також заплакав. У дверях з'явився хтось із гостей. На Лізу ніхто не звертав уваги.

Ліза розуміла, що їй треба вийти зі свого кутка і сказати всім, що винна вона, але спочатку вона розгубилась, а потім чим більше людей входило в кімнату, тим складніше їй було наважитись.

Дмитрикова мама сказала, що дома вона суворо покарає сина, і попросила за нього вибачення в Леоніда Олександровича, а він, хоч і заспокоював її: "Дрібниці, дрібниці, врешті-решт це лише іграшка", — але було видно, що він казав це швидше з ввічливості.

Усі знову рушили на терасу. Ліза була ні жива, ні мертва. Вона сіла на своє місце за дитячим столиком, але навіть не доторкнулася до свого улюбленого тістечка-безе, яке їй поклали на тарілку. Глянувши на Дмитрика, вона побачила, що він теж не їсть свого тістечка.

"Я скажу, — говорила вона собі, — але не зараз, не при всіх, а коли поп'ють чай, підійду до Ритиної мами й скажу".

— Ой, як соромно мовчати, яке боягузтво, як це бридко! — повторював між тим її внутрішній голос.

"А якщо зовсім нічого не казати? — промайнула в неї думка.

— Адже ніхто не дізнається, і все одно тепер уже нічого не виправиш! Тепер уже всі про це забули, сміються й говорять про інше! Ні, — раптом відповіла собі Ліза, — я повинна це сказати, і скажу це зараз, при всіх!" Серце в неї завмерло, як у ту хвилину, коли вона стрибала з кручі.

Ліза встала зі стільця і рішуче підійшла до стола дорослих.

— Це я зламала кошеня, — промовила вона, звертаючись до Леоніда Олександровича.

Усі замовкли і з цікавістю дивились на Лізу. Опустивши голову, Ліза чесно розповіла, як усе трапилось. Вона думала, що її будуть так само сварити, як Дмитрика, але, на диво, коли вона, закінчивши розповідь, наважилась підняти очі, то побачила, що всі дивляться на неї швидше ласкаво, ніж сердито, а Дмитрикова мама навіть встала й поцілувала її. Дмитрик сяяв... Лізі відразу стало легко, захотілось бігати й співати. Тепер вони з Дмитриком обоє поспішливо заходилися коло своїх солодощів.

— Ну й годі про це! — вигукнув Леонід Олександрович і, щоб відвернути загальну увагу, підійшов до рояля і заграв веселий марш.

Після чаю почалися ігри. Ліза й не помітила, як минув час. Незабаром за нею прийшла мама. Звичайно, мама відразу дізналась про випадок із кошеням, і спочатку, як і Дмитрикова мама, вибачилась перед Леонідом Олександровичем, а потім додала:

— Знаєте що? Адже Лізин тато — інженер-електрик. Давайте я заберу цю річ із собою, я гадаю, чоловік зможе її полагодити — у всякому разі, він постарається це зробити.

Так і вирішили. Велику коробку з кошеням Ліза з мамою взяли із собою. Татові дійсно вдалось відремонтувати зіпсоване, замінивши деякі деталі новими. Будильник знову запрацював, і Ліза з Федею змогли ще дома вдосталь натішитись лінивим кошеням, поки його не віднесли Еріку.

Звичайно, поведінку Лізи обговорили.

— Ти сама розумієш, — сказав тато, — що спочатку вчинила погано, а потім, коли ти прикидалась і мовчала, твоя поведінка була навіть не погана, а жахлива! Але під кінець ти, Лізо, молодець. Мені приємно, що моя дочка перестає бути боягузкою. Ось ти, Федю, все розвиваєш у собі сміливість, і прекрасно робиш. Та я хотів сказати вам обом, що не боятися темряви й собак чи виділятися з фізкультури — це добре, але це далеко не все, це лише фізична сміливість, а є більш складний, вищий вид сміливості: наприклад, діяти завжди по правді, як велить совість, особливо, коли знаєш, що з тебе за це будуть сміятися чи навіть будуть бити тебе.

Ось приклад, Федю. Коли я був у п'ятому класі, у нас усі підкорялись одному хлопчику — Юрку Колеснику: він був сильний, але, звичайно, не найкращий серед нас. І ось одного разу він потихеньку приніс у школу цигарки, і всі стали пробувати їх палити. Мені було гидко курити, але я не наважувався відставати від інших. А до нас тоді якраз прийшов один новенький, Сашко Коваленко. Він відмовився палити, і всі підняли його на сміх. Наступної перерви його почали дражнити, а Сашко мовчав. Тоді Колесник ударив його: він думав, що Сашко боягуз і не буде битись. Той, однак, прийняв бій і бився з усіх сил. Він був худенький і значно слабший Колесника, і той, звичайно, переміг його, хоч і не зразу. І що ж ти думаєш? Не пройшло й тижня, як Сашко знову виступив проти Колесника: він заступився за одного кривого хлопчика, якого дражнив Юрко. Але ж тепер Сашко знав, що Юрко набагато сильніший за нього, і все-таки не побоявся знову стати за правду. Колесник і тут би побив його, якби інші не кинулись Сашкові на допомогу, і я в тому числі. Усі ми відчули, що правда на боці Сашка.

Скоро весь клас полюбив його, а слава Колесника зовсім потьмяніла.. От Сашко Коваленко був по-справжньому сміливим і душею, і тілом. І якщо я нині не палю, чому я радий, то й за це я повинен дякувати тому ж Сашкові.

З твору "Ангел-охоронитель.