Каталог статей

Совість

Гуляти Ліза ходила з тітонькою Ганною. Вони завжди йшли на бульвар, до своєї улюбленої лавочки, коло якої ріс бузок. Сюди ж приходила зі своєю бабусею одна дівчинка, Інночка, з якою Ліза швидко подружилася.

Якось Інночка принесла на бульвар чудову іграшку. Це було невелике негреня, все чорне, з білими блискучими зубами, кучерявою головою, у яскраво-червоному костюмчику. Лізі воно так сподобалось, як ще ніколи ніщо не подобалось. Вона готова була віддати за нього всі свої іграшки, але Інна, звичайно, і не думала мінятися. Мама відмовилась купити Лізі таке ж негреня.

— По-перше, — сказала вона, — немає грошей, а по-друге, Великдень вже пройшов, а до твоїх іменин ще цілий місяць.

Ліза ледь не плакала. Вона уявляла собі, яким гарненьким було б негренятко в ляльковій колясочці, адже та наче навмисно для нього зроблена! А як приємно було б посадити негренятко в куточку серед інших ляльок, одягати, укладати спати, показавши його іншим дівчаткам. Адже ні в кого, крім Інни, такого негренятка не було.

За два дні до того, як їхати на дачу, Ліза, як завжди, пішла з тітонькою Ганною на бульвар. Коли прийшов час збиратися додому, тітонька Ганна встала і почала прощатися з бабусею Інночки. Розмовляючи, вони не дивились на лавочку і не бачили, що під нею на землі лежить негреня, якого, певно, впустили. У цей час, як навмисне, у Інночки випорснув м'ячик, він покотився, а вона побігла за ним. Ліза швиденько нагнулась, схопила негренятко й сховала його в сумку. Це була клітчата сумка, у якій тітонька Ганна носила на бульвар свою книжку, окуляри та Лізині іграшки. Ніхто нічого не помітив.

В першу мить Лізі було дуже весело й цікаво, але чим ближче вона підходила додому, тим більше починала боятися, що тітонька Ганна загляне в сумку. Якийсь внутрішній голос, який, вона пам'ятала, ще на бульварі говорив: "А робиш же ти препогану, безчесну справу!" — тепер було чути все голосніше й голосніше.

Як тільки вони зайшли в передпокій, тітоньку Ганну покликали до телефону, і Ліза встигла витягнути негреня із сумки так, що цього також ніхто не побачив. Вона принесла його у свій куточок і посадила, як мріяла раніше, серед решти іграшок. Але тепер це чомусь не принесло їй ніякої радості. Навіть навпаки, дома негреня здалося їй зовсім іншим, не таким красивим, і гратися з ним уже не схотілось. До того ж, його не можна було залишити на очах у всіх, — адже мама чи тітонька Ганна відразу побачать його і запитають, звідки воно узялося. Показати його іншим дівчаткам, коли вони прийдуть до неї в гості, звичайно, також не можна. І Ліза сховала негренятко під подушку.

"Може, я з ним потім пограюсь?" — думала вона. Але й пізніше їй не лише не хотілося гратися з негреням, але навіть згадувати про нього було противно. "Найкраще — викинути його куди-небудь, — вирішила Ліза. — Але куди? У кухонне відро? — там його хто-небудь обов'язково побачить, навіть якщо його зламати". Тепер вона із задоволенням зім'яла б, зламала його, настільки стало воно для неї ненависним.

Так нічого й не придумавши, Ліза засунула, нарешті, негренятко в шафу тітоньки Ганни, у її вузол з різними клаптиками. Ліза сподівалась, що тепер вона відкараскалась від нього. Аж ні! Негреня весь час згадувалось їй. Хороший настрій до неї не повертався. Прийшла Галинка, дівчинка із сусідньої квартири, але Ліза з нею посварилась. У цей день усі здавалися їй злими й неприємними, і вона грубо відповідала всім, хто з нею заговорював. Тепер уже Ліза не могла не сказати сама собі, що те, що вона зробила, називається крадіжкою. "Чому, чому я так вчинила?" — повторювала вона. Увечері Ліза вперше заснула не помолившись.

Наступний ранок видався сонячним і веселим, але як тільки Ліза, прокинувшись, згадала про негреня, вся радість її пропала. О другій годині тітонька Ганна, як завжди, пішла з Лізою гуляти. Ліза ні за що не хотіла йти до звичної лавочки і тягнула тітоньку Ганну в інший бік. Вона думала, що їм не вдасться зустрітися з Інною, але як тільки вони вийшли на бульвар, показалося зелене пальто Інниної бабусі, а за нею і сама Інна. Бабуся відразу ж розповіла, що в Інночки зникла улюблена лялька і спитала, чи не попала вона випадково в сумку тітоньки Ганни разом з Лізиними іграшками. Тітонька Ганна сказала, що ні, а Ліза страшенно почервоніла і зробила вигляд, що не чує. Інночка була не такою веселою, як завжди, Ліза теж не могла гратися, їй хотілося чим швидше йти додому, щоб не бачити Інну.

Дома, однак, було ще гірше. Лізі стало здаватися, що всі здогадуються про те, що вона зробила, і якось по-особливому на неї дивляться. А коли тітонька підходила до шафи, Лізине серце так і завмирало.

Внутрішній голос, який раніше утримував Лізу від крадіжки, тепер тихо говорив їй: "Це бридко. Це соромно. Це великий гріх. Тепер ти не лише злодійка, а ще й обманщиця. Ти маєш зізнатися у своїй провині, попросити пробачення, і тоді тобі, можливо, знову стане легко".

Ліза відчувала, що так і треба зробити, але не могла на це наважитись. Так пройшов другий день. Весь цей день мама наче не помічала Лізи, а ввечері, коли Ліза лягла, мама підійшла до неї і пильно подивившись їй в очі, прямо спитала: "Ти нічого не хочеш мені сказати?" Ліза затремтіла, уткнулась лицем у подушку й заридала. Виявилось, що мама вже знала, тому що вдень після прогулянки тітонька Ганна зібралась шити і заглянула у вузол з клаптиками.

Довго плакала Ліза, і довго мама розмовляла з нею.

— Невже, — казала мама, — ти не знала, як вчинити? Невже ти не чула голосу у своїй душі? Адже то й був голос Ангела-Охоронителя! От ти хотіла його побачити. Бачити його можуть тільки святі, але ти чула його голос. Завжди слухайся цього голосу і чини так, як він велить. Правда ж, ці два дні в тебе було дуже погано на душі? Це тому, що твій Ангел-Охоронитель відійшов від тебе. Коли він побачив, що ти зробила, він відвернувся і заплакав. Тепер, коли ти попросиш прощення в Господа Бога й пообіцяєш знову бути хорошою, твій Ангел знову прилетить і буде коло тебе. Тепер ти, можливо, краще зрозумієш: те, що я тобі говорила раніше, що Ангела бачити не можна, але його можна відчувати.

Ліза давно розкаялась від усього серця, але не могла заспокоїтись.

— Не плач, — казала мама. — Господь завжди прощає тих, хто від душі просить його про це.

Ліза гаряче помолилась Богу. їй стало добре на душі, світло і спокійно. Мама перехрестила її, і вона швидко заснула. Тітонька Ганна сама віднесла негренятко Інниній бабусі, і Ліза так і не дізналась, про що вони говорили.

Більше того року Ліза не ходила гуляти на бульвар і не бачила Інночку, тому що настав час перебратись на дачу. Негренятко, однак, Ліза запам'ятала на все життя, і хоч вона не раз після цього бувала неслухняною і поганою дівчинкою, але більше ніколи не брала чужого. Ліза старалась чути тихий голос Ангела, проте інколи чинила не так, як він їй радив, і завжди потім шкодувала про це.

З твору "Ангел-охоронитель.

Переклад з рос. Н. Коценко