Каталог статей

Зло

Якось татко повернувся з міста і розповів за столом, що Галинку поклали в лікарню. їй будуть робити операцію, щоб витягнути ніжку (одна ніжка в Галинки була трошки коротша за другу, і вона кульгала). Лізі стало жаль Галинку, і вона вигукнула:

—Бідна Галинка, я передам їй в лікарню свої іграшки. Потім  вона відібрала ведмедика й каченя, яких не дуже

любила, і віддала їх для Галинки. Усі похвалили Лізу за це. Лізі дуже подобалось, коли її хвалили, і наступного разу вона навмисне, для того, щоб усі казали: "Яка Ліза добра!" — віддала Феді половину цукерок, які їй подарувала одна знайома тітоньки Ганни.

Після цього Ліза почала вважати себе дуже доброю, і чим більше вона так думала, тим гіршими здавались їй всі інші діти.

— Чому ти не граєшся з Євгенком й іншими дітьми? — спитав якось тато. (У господарів дачі були двоє хлопців-близнят, а Євгенко був їхнім приятелем, він приходив із сусідньої садиби).

— Ото ще! — подумала Ліза, а вголос мовила: "Він нечема, і всі вони нечеми, нічого не вміють і не знають, а з мене глузують і кличуть Лізкою, і я не хочу з ними знатися".

— А може, ти сама винна, що вони з тебе дражняться? — спитав тато.

Діти справді не мирились із Лізою і казали про неї, що вона "задавака". Ліза також не любила їх, особливо некрасивого Євгенка, який хоч нічого їй не зробив, але дивився на неї якось насмішкувато. Євгенку було дев'ять років, а двом іншим хлопчикам по вісім. Гралася Ліза з Федею, коли він приїжджав, хоч Федя був на рік молодшим, а коли його не було — поралась на своїх грядках.

Ділянка, де стояла дача, була велика, але занедбана. Половина саду належала господарям. Лізі належало дві грядки, які колом оточували кущі півонії. Тато скопав землю і допоміг Лізі посадити квіти, а полола, поливала грядки й доглядала квіти Ліза. У неї росли різнобарвні оксамитові братки, ротики, духмяна матіола, левкої і великі садові незабудки. Та найкращим був кущ біло-рожевої півонії: він ріс тут уже багато років, але тепер вважався теж Лізиним. Вона дуже пишалась півонією, наче сама її виростила.

— За цей місяць, — сказала якось тітонька Ганна, — нашу Лізу не впізнати. Вона знову віддала свої льодяники Феді і, здається, ще ні разу не була покарана, навіть дивно.

— Це ще що! — відповіла Ліза, — я можу навіть віддати всі шоколадки: я дуже добра. Для того в мене і є Ангел-Охоронитель! Якось я мало його не побачила, майже дійсно, наяву побачила!

Ліза думала, що всім сподобаються ці слова, але мама й тітонька Ганна якось дивно глянули на неї і так довго не зводили з неї очей, що Ліза нарешті почервоніла.

— Знаєш, Лізо, — сказала мама, — мені ще ніколи не було так соромно за тебе, як зараз. Як ти посміла згадувати про Ангела і вигадувати, що ти його майже бачила? Невже тобі не совісно? Про все святе можна говорити лише зрідка, найближчим людям, у пам'ятні хвилини, від повноти серця.

Запам'ятай це назавжди. А хвалитися тим, що ти добра?! Який сором! Та ти зовсім і не добра, якщо ділишся для того, щоб тебе хвалили! І чому ти думаєш, що стала кращою? Ти тепер гірша, ніж тоді, коли доводилось тебе карати.

Ліза мовчала, але дуже розсердилась на маму і з поганим настроєм пішла до саду. Ідучи, вона навмисне грюкнула дверима.

— Зараз же віддай мою тачку, — закричала Ліза злим голосом, зустрівши Вітю, одного із хлопчиків-близнюків, який котив тачку, — не смій її чіпати, вона моя.

— Сама забирайся, — відказав той, — вона зовсім не твоя, а спільна.

Прибіг Миколка, другий брат, і вони обидва стали тягнути до себе тачку й сваритися з Лізою. їй так і не вдалося забрати в них тачку.

—Ну й лишайтесь зі своєю тачкою, — сказала Ліза, йдучи, — у вас є тачка, а в мене зате є лійка, заступчик і квіти, а у вас їх нема, і велосипеда теж нема й не буде, а якщо буде, я його зламаю.

Про велосипед вона сказала тому, що Миколці з Вітею їхній тато обіцяв його купити, якщо вони будуть гарно поводитись, але так і не купував. Він був дуже суворим, і коли приїжджав з роботи стомленим, бив своїх дітей ременем, якщо вони погано поводились і хто-небудь на них скаржився. Злий дух, який заволодів Лізою, передався від неї Віті з Миколкою і, як це буває завжди, пожежа, яку не погасили відразу, почала розгоратися далі.

З твору "Ангел-охоронитель.

Переклад з рос. Н. Коценко