Рідний край кохати – в поезії прославляти

Тема: Рідний край кохати – в поезії прославляти.

Мета: Вчити дітей самостійно добирати матеріал до уроку. Розвивати вміння з правильною інтонацією читати поетичні твори.

Виховувати любов до рідного краю, бажання більше дізнатися про його історичне минуле, визначних людей свого краю.

Виховувати любов до поетичного слова, його творців; бажання самим творити.

Обладнання: збірки творів поетів Коломийщини; збірки Орисі Яхневич “Гроза”; “Нескорена”, “Сонце і гроза”, картин Петрарка, набір листівок із зображенням, касета із записом зустрічі Орисі Яхневич з вчителькою.

На дошці плакати зі словами:

Вітчизно мила, український краю,

Рідна земле, Коломийщино моя.

Я твою красу кохаю

Чисту й світлу, мов роса.

Благословляйте, добрі люди,

Народження таланту у дітей оцих,

Хай серце і душа в них будуть

Відкриті, як з небес святих.

Учитель. Дітки, сьогоднішній урок на тему “Рідний край кохати-в поезії прославляти” проведем у формі рольової гри. На уроці присутні краєзнавці, літературознавці, читці і кореспонденти.

Запрошені гості: автор книги “Вериневі барви” Любов Яворська, Ганна Михальчук – бабуся нашого учня Палійчука Ярослава, авторка багатьох віршів.

Любити поезію, знати її творців не можливо, не знаючи історії рідного краю.

То ж поговоримо про наш Гвіздець.

Краєзнавці.

Селище Гвіздець знаходиться на правому березі річки Чорняви за 18 км від м. Коломиї та 80 км від Івано-Франківська. Час заснування нашого селища невідомий, але аналіз історичних джерел вказує, що населення на місці сучасного селища існувало ще в ХІІІ-ХІV ст.

В 1416 р. володарем с. Гвіздець став Васко Пентукович.

Польська шляхта жорстоко переслідувала українську культуру, з чим не мирилися трудящі Гвіздця.

В 1725 р. на кошти княгині Софії Бузиніни (уродженка Потоцька) було побудовано костел Бернардинів.

Національно-визвольна боротьба трудящих селища посилюється в час визвольної війни українського народу 1648-1654 р., коли війська Богдана Хмельницького беребували на західно-українських землях.

Трудящі Гвіздця активно підтримували також рух опришків в середині ХVІІІ ст., під проводом Олекси Довбуша, приймали участь у бойових діях його загону. Після того, коли в 1745 р. був убитий О.Довбуш польська шляхта влаштувала у с. Гвіздець жорстоку судову розправу над полоненими опришками.

В 1773 р. селище Гвіздець попало під владу Австро-Угорської монархії.

17 вересня 1939 р. війська Червоної Армії звільнили с.Гвіздець від польсько-шляхетського гніту.

2 липня 1941 року с-ще Гвіздець і навколишні села були захоплені фашистськими загарбниками.

Кореспондент. Які втрати понесло селище у роки Великої Вітчизняної війни?

Краєзнавець.

У Гвіздці за роки війни знищено 3633 чоловіки, вигнано в Німеччину – 359 чоловік, спалено 329 будинків.

Гвіздець і навколишні села були визволені 29 березня 1944 року о 17 год.

Кореспондент. Від чого походить назва “Гвіздець”?

Краєзнавець. Згідно місцевої легенди вона нібито походить від того, що в давнину якийсь польський воєвода, розгромивши в цій місцевості турецький загін чи татарську орду, й засівши за валами міста написав королю переможне донесення, яке закінчувалося словами “стою як гвуздь”, тобто міцно.

Кореспондент. Однак виникає запитання, а як же називалося це поселення до того часу, як воєвода став, як “гвуздь”? Адже такого не бувало, щоб наперед заснували поселення, а потім давали йому назву. Та ще й чекаючи якоїсь нагоди?

Автор книги “Ім'я вашого міста” – київський письменник Юрко Кругляк доводить: назва поселення походить від того, що при заснуванні містечка Гвіздець навкруги нього були залишені пні – “гвізди”, які мали утруднювати ворогам захоплення. Це тільки легенда.

Слово “гвоздь” у минулі віки існувало в багатьох слов’янських мовах, щоправда в інших значеннях. У старопольській – ліс у гірській місцевості. І дійсно усі ті населення, які свого часу дістали назву Гвіздець, Гвізд, Загвіздя були засновані серед лісових масивів.

Отже, Гвіздець – це поселення серед лісу, під лісом, за лісом.

Кореспондент. Хто із визначних людей народився чи проживав у вашому селищі?

Краєзнавець. Ярослав Васильович Пстрак. Народився він 24 березня 1878 р. в містечку Гвіздець теперішньої Івано-Франківської області. Батько був скульптором і різблярем по дереву.

Мати Вінцента Левицька сестра художника Миколи Левицького.

В 1879 р. родина Пстраків переїхала до Коломиї. Сім’я складалася з 7 чоловік.

Потяг до малювання народився дуже рано. Уже п’ятирічним хлопчиком він малював де тільки можна.

Перші відомості живопису він одержав від батька, від учителя малювання.

Часті поїздки з батьком у гірські села дали багатий матеріал для акварелей. В 1895 р. за допомогою меценатів талановитий юнак потрапив у Мюнхен до Академії Мистецтв.

Наприкінці ХІХ ст., саме тоді коли Пстрак перебував у Мюнхені, на західній Україні почався широкий рух за відродження тут національного мистецтва.

У 1907 р. Пстрак повертається до Львова. Його твори експонуються на Народній виставці картин у Кам'янець-Подільському. Протягом усієї творчої діяльності Петрак працював над пейзажами рідного Прикарпаття, відтворював архітектурні пам’ятники Львова.

З 1909- по 1913 р. перебуває з невеликими перервами на Коломийщині.

У Коломийському музеї зберігаються два портрети Пстрака – “Гуцул”, “Голова старика”.

У своїх картинах Пстрак зображав простих знедолених людей.

Листівки з його картинами можна буде розглянути на перерві.

Кореспондент. Як у вас вшановують пам’ять цього художника?

Краєзнавець. З нагоди дня його народження 24 березня 1988 р. в Гвіздці встановлено пам’ятний знак, а вулицю Лісну перейменовано на вул. Петрака.

В школі оформлено куток про цього визначного художника.

Літературознавець.

У Гвіздці останні роки життя провів письменник, поет, вчитель Любомир Селянський – це його псевдонім, справжнє ім'я Петришин Іван. Працював у Кутах і Яблуневі вчителем. Одружений був з учителькою Гвіздецької школи Левицькою.

У 1912 р. похоронений на Гвіздецькому кладовищі.

Читці.

Мені потрібна Україна,

Її неписана краса,

Прекрасна мова солов’їна

Чиста мов роса.

Мені потребі сад зелений,

Пшеничні золоті поля,

І яблунь, білий цвіт рожевий

Мені потрібна ця земля!

Мені потрібне синє море

Гірських потоків водограй,

Степи безкраї, неозорі.

Мені потрібен рідний край.

Вітчизно мила, український краю,

Рідна земле, Коломийщино моя.

Я твою красу кохаю

Чисту й світлу, мов роса.

Літературознавці.

Надія Кметюк -  авторка двох численних збірок “Божі очі” та “Ave Маріє”, численних публікацій в Україні та за її межами, лауреат премії ім. М.Підгірянки в галузі літератури та мистецтва обласного товариства “Просвіта”. Як і Леся Українка Надія Кметюк багато років важко хворіє, але немає в її творчості ні ноти смутку чи печалі. Навпаки, кожен вірш – молитва нашої Коломийської Лесі повен оптимізму, усім єством поетеса ніби зорієнтована на радість.

Страждаючі, покривджені і хворі,

Возвеселімся в урочисту ніч!

Возрадуйтеся всі, хто нині в горі!

І зойки втріть, і сльози втріть із віч.

Дівчинка читає вірш “Три троянди”.

Учитель. Читаю вірш О. Яхневич “Моя доля”.

Літературознавець. Орися Яхневич – відоме ім'я на прикарпатському літературному терні.

В 1977 р. вийшла її перша книжка “Я їду”, а в 1984 друга – “Путь”. “Сонце і гроза” – це свого роду підсумок зробленого. Як казав Франко “давнє і нове”.

Це не просто вірші. Мабуть, вони не є тим на що ми традиційно ліпимо тавро “поезія”. Їхнє основне навантаження – глибокі, вистраждані, уселенські почуття. Вони невіддільні від автора так само, як автор невіддільний від них. І це лише тому, що автор – хвора жінка. Ці вірші, як і ці почуття, - не стиль поезії, а стиль життя.

Не зупинюсь, не похитнуся

Нехай хурделиця сніжіть, -

Бій, бій хворобі... Я – сміюся!

Триматись буду! Буду жить!..

Як багато говорять ніби випадково обронені два слова: “Я сміюся”.

Відразу згадуються слова Л.Українки: “Я буду крізь сльози сміятись”.

Читці. Вірш “Калина”.

Включаю магнітофон, слухаємо Орисю Яхневич.

Учитель. Яку ж то треба мати тверду вдачу, щоб не втрачаючи душевної рівноваги, отої буденної бадьорості, не занепадати духом у марній одноманітній щоденності, котру можна порівняти навіть із незамкненою неволею: “Сама із собою розмову веду. А поруч – квітуча Вкраїна...”

У Карпатськім краї, де чарівна скрипка грає, де бистрінь Черемоша й Прута, де трембіта грає так чудово й тут де Гвіздеччини безкраї поля не могло не народитися українське поетичне слово.

Дамо слово гості, моїй подрузі студентських років, Любові Яв орській.

Кореспондент. Коли ви писали свого першого листа?

Читці. Читають вірша Л.Яворської “Україна-мати”, “Моє село”, “Слово”, “Джерело”, “Чужі тривоги”.

- Дітки, ми разом з вами склали початок вірша, вдома ви мали закінчити. А присвячуємо його вам, шановна п. Любо.

Ми ваші вірші полюбили,

Вони багато нас навчили...

Діти зачитують складені вірші.

Слово надається Михальчук Ганні Петрівні.

Палійчук Ярослав, внук, читає вірш, присвячений своїй бабусі.

Літературознавці. Марія Книгиницька народилася 17 листопада 1957 р. в с. М.Гвіздець. Закінчила філологічний факультет Чернівецького держуніверситету.

Її вірші ввійшли до збірки “Поетеси Коломийщини”.

М.Книгиницька любить природу і свій рідний край, про що пише у вірші.

Це весни золоті ручаї...

А зараз трішки відпочинемо і згадаємо гаївку, яку скоро будемо водити біля церкви.

Учні стають у три кола і водять гаївку “Ой на горі жито”.

Літературознавці.

У с.Остапівцях проживає Володимир Франкевич, який пише вірші. Він мій сусід.

Закінчив Гвіздецьку школу, служив у армії, вчився у Калуському культосвітньому училищі. Любов до своїх батьків, до рідного краю він вилив у поетичних рядках своїх віршів.

Читці. Читають вірші В.Франкевича “Вічна краса”, “Материнська віра”, “За вікном лячно каркали круки...”.

Творча робота з учнями.

Весною все оживає і наш народ велике свято зустрічає.

Ми зараз будемо складати, вірніше доповнювати вірш.

Я писанку розмалюю,

В кошик її покладу...

Діти зачитують доповнені вірші.

Читання учнями своїх віршів.

Ось і завершується наш урок. Згадайте, що нового дізналися ми на ньому? Хоч урок закінчується, але наша пошукова робота продовжується.