Каталог статей

Віра лікує не тільки душу, а й тіло

Вірочка була хвора. Хвора серйозно та невиліковно. Лікарі говорили, що з цією хворобою довго не живуть. Не більше вісімнадцяти років життя пророкували їй. Якась особлива й страшна хвороба крові — це все, що знала вона про неї. Постійним тупим, нестерпним болем усе частіше хвороба виривалася назовні, і тоді темнішало в очах і барабанним боєм било у скронях, відзивалося у кожній клітині тіла. З кожним разом обстеження у лікарні ставали все тривалішими та виснажливими.

Вірочка, як і всі діти, ходила до школи, хоча дуже втомлювалася й іноді погано запам’ятовувала. А вечорами ще відвідувала заняття в художній студії та із задоволенням малювала.

Одного разу під час канікул діти, які ходили до студії, поїхали у монастир на оглядини. У монастирі їх радісно зустріли, погодували у трапезній. Молодий хлопчина-семінарист був за екскурсовода. Він із захопленням розповідав про історію заснування монастиря, про храми, про життя монахів. Показував, де що знаходиться, як називається. Відповідав на дитячі запитання. Але… людина сподівається, а Бог розпоряджається. Поламався автобус, і діти залишилися на вечірню службу у монастирському храмі.

У Господа нічого випадкового не буває: саме в цей день до монастиря привезли частинку мощів Святої великомучениці Катерини.

Перед службою матушка Марія, яка дізналася від вчительки про невиліковну хворобу дівчинки, прошепотіла Вірочці: «Помолися Святій Катерині. Треба вірити й молитися. Ти ж Віра…».

Ішла служба. Диякон промовляв: «Миром Господу помолимося…». Читали щось не зовсім зрозуміле: «Свята Катерина, моли Бога за мене!» Ось і Вірочка підійшла до аналою, де в спеціальній шафці знаходилася частинка мощів Святої. Приклалася, поцілувала. Батюшка намалював спеціальною олією їй на лобі хрестика. Відійшла вбік.

І враз навколо загорілися вогники тисячі свічок… І тиша… Усі застигли, наче з’єднавшись у молитві в єдиний вогняний вихор. «Світе тихий…» — звучали слова з піснеспіву.

…Діти поверталися додому. Золотом осені горіла вечірня зоря, довгими прощальними крилами гомоніла журавлина зграя, згасали звуки монастирських переспівів дзвонів. Віра прощалася з монастирем. Ні, не прощалася, а говорила «до побачення», відчуваючи, що ще і ще повернеться сюди.

Розуміння того, що сталося в цей вечір, прийде набагато пізніше. Лікарі марно будуть шукати сліди хвороби, не розуміючи, що трапилося з аналізами й показниками складних лікарських приборів, знову і знову перевіряючи їх.

Вірочка була здорова…

Починалося її нове життя — з вірою.

С. Михадюк

Чому, на твою думку, Вірочка видужала?

Чи не символічно звучить ім’я дівчинки?